Захід і Україна опинилися перед критичним дефіцитом систем протиповітряної оборони, здатних перехоплювати балістичні ракети. На сьогодні в Україні такі цілі можуть збивати лише американські комплекси Patriot із ракетами PAC-3 та франко-італійські SAMP/T із ракетами Aster B1NT, однак їхня кількість і запаси боєприпасів не відповідають масштабу загрози. Військові експерти наголошують, що Росія випереджає західних союзників за темпами виробництва балістичних ракет, і ця проблема актуальна не лише для України, а й для всього світу.
Військово-політичний оглядач Олександр Коваленко пояснює, що перехоплювати балістичні цілі в українському небі здатні саме Patriot із PAC-3 і SAMP/T із новітніми Aster B1NT. Інші системи, зокрема американський THAAD, ізраїльська «Праща Давида» та корабельна Aegis, або недоступні Україні, або не можуть бути розгорнуті в наявних умовах. Отримання THAAD виглядає практично нереальним, оскільки це одна з найдорожчих і найдефіцитніших систем протиракетної оборони у світі, а пріоритет у її постачанні мають традиційні союзники США.
Головною проблемою, за словами експертів, є не брак технологій, а нестача самих систем і протиракет. Росія щороку виготовляє понад тисячу балістичних ракет 9М723 для оперативно-тактичних комплексів «Іскандер-М». Для порівняння, американська компанія Lockheed Martin випускає приблизно 700 протиракет PAC-3 на рік. При цьому для гарантованого перехоплення однієї російської ракети потрібно щонайменше дві PAC-3. Тобто лише для протидії річному випуску «Іскандерів» необхідно близько двох тисяч американських протиракет.
Ще менші обсяги має японське виробництво. Mitsubishi Heavy Industries виготовляє PAC-3 за американською ліцензією, однак її річний випуск становить лише близько 70 ракет. Крім того, Японія не може самостійно передавати ці ракети Україні без погодження зі США. Теоретично можливий багатоступеневий реекспорт через треті країни за умови отримання всіх дозволів, але наразі такий механізм не працює. Південна Корея також не розглядається як реальне джерело постачання через експортні обмеження та необхідність зберігати власні запаси на тлі загрози з боку КНДР.
Ще повільніше, ніж PAC-3, виробляються ракети для комплексів SAMP/T. За словами оглядача, західні країни десятиліттями не готувалися до масштабного використання балістичної зброї, хоча було відомо, що Росія, Іран і Північна Корея системно інвестують саме в цей напрямок. Тепер виявилося, що власних можливостей для протидії таким загрозам у багатьох країн просто немає, додає військовий експерт Іван Ступак.
Росія, своєю чергою, продовжує нарощувати випуск одразу кількох типів балістичних ракет. «Іскандер-М» виробляють темпом близько трьох одиниць на добу, тобто понад тисячу на рік. Ракети 48Н6ДМ для комплексів С-400, які дедалі частіше застосовуються для ударів по наземних цілях, випускаються приблизно по дві одиниці на добу — це 600–700 ракет щороку. Через таку диспропорцію навіть значні поставки протиракет можуть не встигати за темпами російських атак. Коваленко зауважує, що іноді Києву не вистачає навіть 70 протиракет на одну ніч масованої атаки.
Одним із можливих рішень може стати локалізація виробництва PAC-3 в Україні. Експерти розходяться в оцінках: одні вважають, що запуск виробництва можливий за кілька місяців за умови політичної підтримки, інші наголошують, що головною перешкодою є безпека виробничих майданчиків в Україні. Водночас український проєкт Freyja розглядають як потенційно одну з найперспективніших власних відповідей на російську балістику. Його реальні можливості визначать лише випробування.
Важливою частиною захисту експерти називають також знищення пускових установок до моменту запуску ракет. Саме тому розвиток української далекобійної зброї та створення власної балістики розглядається як один із ключових елементів стримування російських атак. Поєднання сучасних систем ППО, нарощування виробництва протиракет і ударів по російських пускових майданчиках може стати основою стратегії, здатної подолати балістичну пастку, у якій опинилася Україна.
