Понад десяток автоматичних турелей захищають Київ від атак дронів, збиваючи навіть реактивні безпілотники. Вони працюють в автономному режимі завдяки алгоритмам штучного інтелекту: самостійно виявляють загрози, супроводжують цілі та знищують їх без участі оператора. Хоча таке рішення може здатися революційним і ризикованим, насправді подібні системи існують і активно використовуються вже майже пів сторіччя.
Найбільш відомий приклад — автономний зенітний артилерійський комплекс Phalanx, встановлений на сотнях кораблів у понад 20 країнах світу. Він перебуває в серійному виробництві з 1978 року і здатен самостійно знищувати цілі без участі оператора. Ця можливість була закладена в нього з самого початку. Оскільки конкретна модель автономних кулеметних турелей, які зараз захищають Київ, не розкрита, доречно розповісти саме про Mk 15 Phalanx CIWS.
Поштовхом до створення Phalanx стало перше успішне бойове застосування протикорабельних ракет у 1967 році. Під час Війни на виснаження Єгипет чотирма радянськими ракетами П-15 «Термит» потопив ізраїльський есмінець «Ейлат». Протикорабельні ракети виявились надскладними цілями: вони летіли швидко та на дуже малій висоті, несподівано з’являючись на радарах. Потрібно було рішення, в якому не було б місця ваганням, роздумам, часу приведення до бою та «людському фактору».
У 1969 році General Dynamics отримала контракт на реалізацію своєї ідеї — створити повністю автономний комплекс із 20-мм автоматичної гармати Vulcan, радіолокаційними станціями виявлення та відстеження цілей, а також цифровою системою управління вогнем. Сам комплекс отримав назву Vulcan-Phalanx, а згодом його назва скоротилась лише до «Фаланги». Він міг автоматично виявляти цілі, визначати ті, які становлять безпосередню загрозу, встановлювати їхні параметри, вираховувати рішення для стрільби з усіма похибками та самостійно вести вогонь на ураження, а також оцінювати результат. Фактично те саме, що мають робити автономні турелі з алгоритмами штучного інтелекту.
Але все це було реалізовано на комп’ютері CDC 469 з пам’яттю, залежно від версії, близько 16–64 кілобайт і процесором з тактовою частотою 1–2,5 МГц. Для умовного порівняння, сучасний смартфон може мати в тисячі разів вищу тактову частоту процесора і в сотні тисяч разів більше оперативної пам’яті. Саме він керував вогнем 20-мм автоматичної гармати Vulcan, що має швидкострільність 3000 або 4500 пострілів на хвилину, тобто за одну секунду вилітає 50 або 75 снарядів. Ба більше, все це було змонтовано в єдиній установці, яку можливо було легко встановити на будь-який корабель чи навіть цивільне судно, прикрутивши до палуби болтами.
У 1973 році Phalanx почали випробовувати, для чого один із прототипів встановили на списаному есмінці часів Другої світової війни USS Alfred A. Cunningham. Його декілька разів обстріляли ракетами, які були успішно збиті Phalanx. А через п’ять років ВМС США замовили комплекс та у 1980 прийняли його на озброєння, встановивши перші комплекси на авіаносці USS Coral Sea.
Відтоді Phalanx пройшов цілий ряд оновлень і модернізацій, включно з неодноразовим оновленням комп’ютера, а також введенням оптико-електронної прицільної станції, і залишається основним засобом ППО ближньої дії (Close-in weapon system — CIWS) для кораблів країн НАТО. Наприклад, він встановлений на ракетних есмінцях класу Arleigh Burke, атомних авіаносцях класів Nimitz та найсучаснішому Gerald R. Ford. А його виконання у вигляді окремого комплексу «все в одному» дозволило створити Centurion C-RAM — сухопутну версію.
Водночас принцип роботи Phalanx залишається незмінним. Система перебуває в одному з двох основних режимів: з безпосередньою участю людини на кожному етапі (human-in-the-loop) та коли комплекс діє лише під контролем людини (human-on-the-loop), коли оператор може припинити автоматичні процеси. Спочатку Phalanx виявляє загрози пошуковою РЛС, яка має побачити їх на дальності до 18,5 км (10 морських миль). Система будує траєкторію польоту потенційних цілей і визначає, чи становлять вони загрозу, а також розставляє пріоритетність знищення. На відстані 9 км (5 морських миль) перша ціль захоплюється стрільбовою РЛС. Вогонь відкривається на приблизній відстані 3,7 км (2 морські милі), при цьому радар бачить не лише ціль, а й снаряди, що дозволяє одразу коригувати вогонь.
Хоча йдеться про кілометри, у випадку, коли атакує протикорабельна ракета, рахунок іде на секунди. Наприклад, від моменту виявлення дозвукової протикорабельної ракети на максимальній можливій дальності до відкриття вогню пройде лише 55 секунд. І якщо Phalanx схибить, через 13–15 секунд протикорабельна ракета влучить у ціль.
Водночас Phalanx у реальному бою для знищення протикорабельних ракет, попри десятиліття експлуатації та кілька воєн, використовувався лише раз. 30 січня 2024 року комплекс на ракетному есмінці ВМС США класу Arleigh Burke у Червоному морі успішно збив протикорабельну ракету єменських хуситів. Водночас значно більші результати має сухопутна версія Centurion C-RAM, яка активно використовувалась під час війн в Іраку та Афганістані для охорони баз і збивала навіть мінометні міни.
4
