Українська політика під час повномасштабної війни набуває нового виміру — конкуренції легітимностей. Політичні кризи дедалі частіше виникають не через те, що громадяни перестають довіряти владі, а через те, що вони по-різному відповідають на питання: що саме робить владу гідною цієї довіри. Як зазначає політологиня Наталія Кононенко з Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса НАН України, показовим прикладом стала політична криза липня 2026 року, коли президент Володимир Зеленський мав рівень довіри 61% — надзвичайно високий показник для лідера будь-якої демократії. Однак криза все одно відбулася через різні критерії оцінки влади.

Аналіз дискусій навколо відставок Михайла Федорова та Олександра Сирського засвідчив: українці очікують від влади одночасного досягнення цілей, які нерідко суперечать одна одній. Влада має діяти швидко, рішуче й ефективно, не відступаючи від принципів верховенства права; забезпечувати соціальну справедливість, не підриваючи економічної свободи; послідовно боротися з корупцією, не порушуючи прав людини і права на приватність. Кожне з цих очікувань є легітимним у демократичному суспільстві, однак дедалі частіше вони вступають у взаємний конфлікт — не лише між різними суспільними групами, а й у системі переконань однієї й тієї самої людини.

Американський політичний теоретик Бенджамін Студебейкер запропонував для опису цього явища метафору «Гідра легітимації». Подібно до Лернейської гідри з давньогрецького міфу, розв'язання владою однієї проблеми майже неминуче породжує нові суперечності. За таких умов боротьба за легітимність перетворюється не на рух до остаточного розв'язання конфліктів, а на безперервний процес балансування між конкуруючими суспільними очікуваннями. Керівники держави змушені шукати баланс між такими фундаментальними дилемами, як співвідношення безпеки та свободи, оперативність ухвалення рішень і демократична підзвітність, державне втручання та економічна свобода, централізація управління та автономія місцевого самоврядування, а також розподіл обмежених ресурсів між обороною, соціальним захистом і післявоєнним відновленням.

На початку повномасштабного вторгнення конкуренція різних критеріїв оцінки влади фактично відійшла на другий план. Домінувала спільна для більшості громадян логіка: легітимною є влада, здатна забезпечити виживання держави, організувати оборону та зберегти суспільну єдність. Інші критерії — ефективність державного управління, верховенство права, соціальна справедливість, економічна свобода та якість демократичних процедур — не зникли, але тимчасово поступилися місцем безпековому імперативу. Однак чим довше триває війна, тим слабшою стає ця консолідація. Українське суспільство поступово повертається до природної для демократії конкуренції різних уявлень про те, що саме робить владу легітимною.

Експерти наголошують, що йдеться не про заперечення української державності чи демократичного курсу. Навпаки, розгортається дедалі гостріша дискусія щодо того, якою має бути демократична влада в умовах війни і за якими критеріями її слід оцінювати. Проведення виборів навряд чи усуне цю конкуренцію — вона лише набуде нових форм у дискусіях про мобілізацію, боротьбу з корупцією, соціальну політику, економічні свободи, баланс між безпекою і правами людини. За таких умов одним із головних завдань української політики стає не досягнення універсального консенсусу, а вироблення інституційних механізмів, які дозволять узгоджувати ці конкуруючі уявлення про легітимну демократичну владу. Від здатності влади знаходити цей баланс, переконливо пояснювати суспільству свій вибір і зберігати підтримку різних груп громадян значною мірою залежатиме якість української демократії після війни.