Гуманітарні контакти з Росією, попри їхню неприємність для багатьох українців, залишаються єдиним робочим інструментом для порятунку людей. Так вважає колумніст Володимир Фомічов, який сам пройшов через обмін полоненими і описує його як результат складних переговорів, зокрема української переговорної групи на чолі з Іриною Геращенко.
Автор згадує 25 грудня 2017 року, коли російські пропагандисти в новинах телеканалу «Росія 24» повідомили, що за посередництва патріарха Кирила відбудеться обмін полоненими. Уже 26 грудня його разом з іншими полоненими вивезли до Донецького слідчого ізолятора, а 27 грудня передали на підконтрольну Україні територію. Два роки полону закінчилися. Фомічов наголошує, що Росія подавала обмін як власну перемогу, адже саме Медведчук і Кирило начебто домовилися про нього, однак, за його оцінкою, вирішальним був внесок українських переговорників. Питання про те, чи опинився б він на свободі без згадки про посередництво Кирила, автор називає відкритим.
Зараз подібна логіка застосовується в місії з порятунку мешканців Олешок, яку очолює омбудсман Дмитро Лубінець. Для вивезення людей із заблокованого міста він спілкується з російською стороною і через Росію потрапляє на окуповану частину Херсонської області, щоб особисто бачити й контролювати евакуацію. Його контакти з росіянами, зокрема з уповноваженою з прав людини Росії Яною Лантратовою, викликали дискусію в українських соціальних мережах навколо головного запитання: чи можна тиснути руку ворогу, щоб врятувати людей.
Фомічов відповідає на це запитання через власний досвід. Він не симпатизував ні Медведчуку, ні Кирилу, але погодився б, щоб про них згадували заради його звільнення. За його словами, та сама логіка стосується обмінів українських військовополонених, яких потрібно визволити з російського полону, врятувати від катувань і від голоду. Без домовленостей із росіянами самостійний виїзд мешканців Олешок був би небезпечним: люди могли б потрапити під обстріли чи міни, пройти фільтрацію або опинитися в полоні, а багато хто боявся б виїжджати взагалі. Навіть російська сторона, за словами автора, підтверджує, що більшість мешканців Олешок їде саме в Україну.
Автор пояснює, що діалог у гуманітарних питаннях можливий лише там, де інтереси збігаються на прагматичному рівні. У ситуації глибокого конфлікту, коли сторони не мають спільних цінностей, Україна і Росія можуть домовлятися, бо російська потреба в пропагандистській картинці збігається з українською потребою врятувати життя. Фомічов посилається на концепцію «наведення мостів», яку історично застосовували німецькі канцлери, зокрема під час Холодної війни. Її суть у тому, що з найбільш ворожими та тоталітарними режимами необхідно зберігати канали комунікації, не заради політичного примирення чи ідеологічних поступок, а для розв'язання гострих гуманітарних проблем: порятунку життів, звільнення бранців і визволення людей із неволі.
Колумніст визнає, що фотографії та відеорепортажі рукостискань з росіянами можуть виглядати для українців неприємно. Водночас, на його думку, саме ці мости дають змогу врятувати більше людей, і саме тому діалог Лубінця з російською стороною має сенс. Фомічов вважає, що суспільна дискусія мусить відрізняти особисте ставлення до ворога від прагматичного рішення заради життів українців.
7
