Традиційна модель уже тріщить по швах
Українська медична освіта десятиліттями будувалася за логікою «знання — навичка — самостійна практика». Ця модель добре працювала в світі, де лікар був єдиним джерелом медичної інформації. Але сьогодні інформації забагато, вона різноякісна, і критичне мислення стає важливішим за запам’ятовування. Дослідження українських науковців прямо вказують: цифрова компетентність уже є невід’ємною складовою професійної діяльності медичних працівників, і її розвиток потрібно починати ще під час здобуття освіти. Але поки що це усвідомлення не стало системним — воно радше точкове, залежне від ініціативи окремих університетів і викладачів.
ШІ вже в аудиторії — але не завжди в навчальному плані
Позитивні зрушення є. Другий рік поспіль реалізується міжнародний проєкт D-credo, який інтегрує цифрові технології в підготовку медиків: студентів і викладачів навчають працювати з ШІ для аналізу зображень, великими мовними моделями, електронними медичними записами, системами підтримки рішень і телемедициною. У Тернопільському медуніверситеті запровадили курс «Штучний інтелект в медицині. Телемедицина» — студенти працюють із віртуальними пацієнтами, аналізують медичні зображення і розбирають етичні та правові аспекти застосування ШІ. Проєкт Erasmus+ UkraineDigiTrans навчає викладачів цифрової педагогіки та використання ШІ в клінічних сценаріях.
Але є проблема масштабу. Пілот D-credo стартує лише восени 2026–2027 навчального року на базі Буковинського державного медичного університету. Один університет — це не система. Для студента, який навчається в іншому регіоні, доступ до цих компетентностей залежить від того, чи пощастило з викладачем-ентузіастом. Це не відповідає виклику, який стоїть перед усією галуззю.
Війна прискорила одні процеси — і оголила інші
Парадокс у тому, що війна водночас підштовхнула цифровізацію і завдала їй болючого удару. З одного боку, змішане навчання, онлайн-модулі та симуляції стали вимушеною нормою. З іншого — повітряні тривоги, перебої з інтернетом і руйнування інфраструктури роблять навчальний процес фрагментованим: дослідження UA-medsat показало, що перебої, спричинені тривогами й технічними збоями, суттєво порушували навчання, особливо в Тернополі. Водночас кадрові втрати вражають: за даними МОЗ, кількість лікарів в Україні зменшилася на 19,4 тисячі, а молодшого медичного персоналу — на 51,2 тисячі; дефіцит лікарів і середнього медперсоналу оцінюється в межах 20–30%. Частина медиків виїхала за кордон, частина працює в умовах, де немає часу на навчання нових технологій.
Держава реагує: кількість місць держзамовлення зросла на 37% — із 4165 у 2022 році до 5710 у 2026-му, а фінансування підготовки кадрів у 2027 році зросте на третину — до 3,5 млрд грн. Але гроші самі по собі не розв’язують проблему якості. Якщо збільшити набір, не змінивши зміст навчання, ми отримаємо більше лікарів, підготовлених до світу, якого вже немає.
Чому університети мають готувати не «медиків», а архітекторів нової системи
Уряд ухвалив Стратегію розвитку медичної освіти — документ, який уперше за роки незалежності передбачає комплексний підхід до змін і розрахований на 10 років. Це безпрецедентний шанс. Але стратегія стане папером, якщо університети не переосмислять, кого саме вони готують. Лікар майбутнього — це не просто клініцист, який знає, як лікувати. Це фахівець, який розуміє, як працюють дані, як алгоритм ухвалює рішення, де межа його компетенції і яка відповідальність лежить на ньому, коли він довіряє «чорній скриньці». Це людина, яка вміє ставити запитання до технології, а не лише натискати кнопки.
Етичний вимір тут не менш важливий. Дослідження, опубліковане в журналі НМУ імені Богомольця, прямо називає ключові ризики: непрозорість алгоритмів, проблему відповідальності, ризики конфіденційності та зниження критичного мислення студентів. Якщо ми навчаємо студентів користуватися ШІ, але не вчимо їх сумніватися в ньому, ми готуємо не лікарів, а операторів. А академічна доброчесність у добу генеративного ШІ — це не бюрократична формальність, а базова професійна гігієна: закон не забороняє використовувати ШІ як інструмент, але вимагає прозорості та чіткого розкриття факту його застосування.
Якою має бути медична освіта через 10–15 років
Я не маю ілюзій, що можу спроєктувати систему охорони здоров’я на десятиліття вперед. Але кілька принципів видаються мені беззаперечними. По-перше, цифрова компетентність має стати наскрізною, а не факультативною: кожен клінічний курс повинен включати роботу з даними та алгоритмами так само природно, як він сьогодні включає огляд пацієнта. По-друге, симуляційне навчання і віртуальні пацієнти мають перестати бути «інновацією» і стати стандартом — бо саме там студент може безпечно помилятися і вчитися на помилках. По-третє, безперервний професійний розвиток має бути справді безперервним, а не формальним: лікар, який закінчив університет у 2026 році, через 15 років працюватиме з технологіями, яких сьогодні ще не існує. Його здатність вчитися — це не «soft skill», а умова професійного виживання.
І останнє. Медична освіта не може розвиватися у вакуумі. Їй потрібна співпраця з IT-спільнотою, інженерами, фахівцями з даних і кібербезпеки. Лікар не повинен ставати програмістом — але він має вміти говорити з програмістом однією мовою. Україна, яка сьогодні тримає медичний фронт і водночас будує цифрову державу, має унікальний шанс зробити цю міждисциплінарність не гаслом, а щоденною практикою. Питання лише в тому, чи вистачить нам сміливості визнати: освіта, яка готує до вчорашнього дня, — це не освіта, а імітація.
8
