Питання «виїхати чи залишитися» під час війни часто звучить так, ніби десь існує єдина правильна відповідь. Але в умовах постійної небезпеки й невизначеності неможливо ухвалити рішення, яке гарантовано позбавить тривоги, каже кризова психологиня, психотерапевтка та засновниця психологічного центру «Clinic of Happiness» у Варшаві Юлія Носенко. За її словами, завдання людини полягає не в тому, щоб вгадати майбутнє або знайти ідеальний варіант, а в тому, щоб ухвалити достатньо безпечне й посильне рішення на сьогодні, спираючись на реальні обставини, власні ресурси та стан здоров’я.
Фахівчиня пояснює: вимушена еміграція може стати важким травматичним досвідом, адже людина залишає не лише будинок чи місто. Вона втрачає звичні маршрути, щоденні ритуали, близьке коло, мову, зрозумілі правила й професійні зв’язки. У новій країні доводиться розбиратися з документами, житлом, роботою, школою для дітей і медициною, іноді не знаючи мови й не маючи поруч знайомих. До цього часто додається відповідальність за дітей, літніх батьків чи інших близьких, а також тривожні запитання: «А якщо в мене не вийде?», «А якщо ми не адаптуємося?». Коли рідні залишаються в Україні, людина може переживати розлуку, відчувати безсилля й провину за те, що сама перебуває в безпеці.
Окрема складність — стан нервової системи, яка давно живе в режимі небезпеки. У хронічному стресі психіка починає триматися за будь-яку передбачуваність, і навіть місце, де вже давно небезпечно й некомфортно, може здаватися надійнішим за невідомість. В Україні принаймні зрозуміло, де найближче укриття, до кого звернутися, як дістатися на роботу і що робити після сигналу тривоги. За кордоном доведеться наново вибудовувати майже кожну частину життя. Коли увага звужується, складніше бачити кілька варіантів, оцінювати наслідки й витримувати нову невизначеність.
«Я часто чула від клієнтів: “Я вже звикла до війни й обстрілів”. Людина справді може навчитися виконувати необхідні дії й реагувати не так гостро. Проте тривалий стрес продовжує впливати на сон, тіло, концентрацію, настрій і здатність приймати рішення. Зовнішній спокій ще не означає внутрішнього відчуття безпеки», — пояснює Носенко.
У виборі між виїздом і залишенням, за словами спеціалістки, є дві крайнощі. В одному випадку людина роками чекає слушного моменту й абсолютної впевненості, бо психіка знаходить аргументи на користь звичного варіанта: визначеність хоча б ненадовго знижує тривогу. В іншому випадку рішення виникає миттєво після події, яку вже неможливо витримати, — вибуху поруч з будинком, влучання в сусідній дім, загрози дітям або близьким. У такому стані швидкий виїзд може бути способом урятувати життя, і паніка в реальній небезпеці не робить рішення неправильним.
Водночас сам переїзд не завершує процес. Виїхати фізично й відчути себе в безпеці психологічно — це різні етапи. Попереду пошук житла та роботи, легалізація, мова, самотність і створення нового кола спілкування. Людина вже може бути в безпечнішому місці, а її нервова система ще довго живе так, ніби небезпека поруч.
Психологиня наголошує, що під час війни не можна сказати людині, що всі її страхи вигадані, оскільки загроза реальна. Водночас мозок може добудовувати найгірші сценарії й переживати можливу подію так, ніби вона вже сталася. Розділити факти, імовірності та катастрофічні прогнози допомагають конкретні запитання: що відбувається зараз, які факти підтверджують мою думку, які ще варіанти можливі, на що я можу вплинути. Така робота не заперечує небезпеку, а повертає здатність бачити ситуацію ширше.
Після виїзду багато людей продовжують жити в очікуванні, що все скоро закінчиться і вони повернуться додому. Вони не облаштовують житло, не будують планів, не вкладаються у вивчення мови й відкладають життя на потім. Фізично людина вже тут, а емоційно намагається залишатися там. До цього часто додається провина: «Мої близькі залишилися в Україні, як я можу тут радіти?» Дехто перестає вести соціальні мережі, приховує приємні моменти й соромиться звичайного спокійного дня.
Носенко ділиться власним досвідом: перші пів року після переїзду вона жила в стані завмирання й чекала, що все скоро закінчиться. Згодом довелося ухвалити рішення почати жити там, де вона є, а подальші кроки робити тоді, коли з’являться нові обставини. Це не було обіцянкою залишитися назавжди — це був дозвіл не ставити власне життя на паузу. Опорами можуть стати зв’язок із близькими, робота з українськими компаніями, донати, волонтерство, домашні ритуали, українська спільнота й нові друзі. Так людина зберігає зв’язок із домом і поступово створює життя там, де перебуває зараз.
5
