Народний депутат України Олексій Гончаренко опублікував мирний план, який пропонує відійти від спроб підписати один всеосяжний договір і натомість рухатися до припинення війни через серію вузьких покрокових домовленостей. За його задумом, замість одного переговорного столу має працювати багато паралельних треків, кожен із яких має власний предмет, строк і гаранта. Якщо один трек зривається, решта продовжують діяти, і в Москви не буде єдиної кнопки, якою можна обвалити весь процес.
Автор наголошує, що між Україною та Росією зараз немає довіри, інструментів і збігу позицій у головних питаннях, тому великий «вічний» мир неможливий. Водночас із неможливості домовитися про все не випливає, що не можна домовитися ні про що. Прикладом він наводить інфраструктуру: домовитися про повну зупинку ударів одразу нереально, але можна почати зі шкіл, потім лікарень, мостів, залізниці та житлових будинків. Кожна виконана маленька домовленість дає досвід виконання, на якому можна будувати більші угоди.
Ключовим елементом плану є «трикутник миру». Дві його вершини — Україна і Росія, третя — країна або кілька країн, які виступають гарантом конкретної угоди. До третьої сторони висуваються три умови одночасно: мати реальні важелі впливу на Росію, мати довіру України та самій вигравати від угоди й втрачати від її зриву. Останній пункт автор називає найважливішим, адже довіри між Києвом і Москвою не буде ще поколіннями, а от інтереси є вже сьогодні, і будувати треба саме на них.
Серед основних цілей на цьому етапі Гончаренко називає безпеку моря, без якого, на його думку, економіка остаточно рухне, енергетику напередодні холодів, інфраструктуру та поступове звуження бойових дій лише до Донбасу. По суті, йдеться про деескалацію на морі, в небі та на землі, і кожен із цих напрямів можна розбити на десятки менших домовленостей.
У тексті, написаному на початку жовтня 2026 року в Києві, автор описує поточну ситуацію як критичну: частково перекриті мости, удари по енергетиці, бізнесу, складах і дата-центрах, уперше за сто років жодної тонни виплавленої сталі за тиждень. Він також наводить демографічний показник: якщо у 2014 році в Києві щодня народжувалося 95 дітей, то у 2026-му — 44. За його словами, Україна втрачає людей на фронті, в тилових містах під ударами та на кордоні, а власних грошей не вистачає не те що на війну, а й на утримання держави.
Гончаренко критикує стратегію очікування дива — чудо-зброї, розвалу Росії чи приходу НАТО — і закликає говорити не про віру, а про мету. Головною метою він бачить збереження якомога більшої кількості українців. На його думку, на полі бою зараз паритет: Україна не може перемогти Росію, Росія не може перемогти Україну, але у війні на виснаження паритету немає, і тут Україна програє, бо воює за чужі гроші, тоді як час грає проти неї.
Саме тому автор наполягає на формулі «домовлятися», а не «капітулювати». Домовленість, за його визначенням, означає поступки з обох сторін. Він визнає, що це боляче, але закликає політиків нарешті серйозно поговорити з людьми і сказати їм правду, відкинувши риторику про потужність, незламність і стійкість.
3
