Україна має повернутися до духу національної єдності, який був характерний для початку повномасштабного вторгнення у 2022 році, та забезпечити тяглість державної політики, зберігаючи досвідчених і креативних людей на ключових позиціях. Таку думку висловлює автор колонки, аналізуючи виклики, що стоять перед країною влітку 2026 року.

На думку автора, у 2022 році Україна продемонструвала світові взірцевий приклад національної концентрації, коли перед обличчям смертельної загрози суспільство, армія, волонтери, бізнес та державні структури об'єдналися в єдину систему тотального опору. Це дозволило не лише вистояти, але й розбудувати потужний народний тил та дати нове життя оборонній промисловості. Однак, як зазначається, цей дух єдності був втрачений, і влада «забула» про нього влітку 2026 року.

Ключовою проблемою, яку порушує автор, є нездатність політичної системи реалізувати потенціал держави. Він наголошує, що виклик повномасштабної війни довів: протистояти великим загрозам неможливо без потужних інституцій. Водночас ці інституції стають сильними лише тоді, коли оновлюються, коли до них вливається «свіжа кров ідей та ініціатив», які згодом набувають сили законів. Продуктивна ідея, яка залишається лише в площині соціальних мереж чи гасел, приречена на забуття.

Автор попереджає про небезпеку вибору між «креативними й компетентними», що може призвести до того, що в державній системі залишаться лише ті, хто легко пристосовується до обставин, навіть до окупаційної влади. Він закликає зберегти в обоймі кожного, чия відданість, досвід та ініціативність уже перетворилися на нові спроможності держави. Такі люди мають впливати на ухвалення рішень, які мають бути результатом тверезих компромісів, а не передвиборчих розрахунків чи особистих образ.

На думку автора, політична система має бути не споживачем суспільної енергії, а механізмом її організації. Він окреслює конкретні завдання: унікальний бойовий досвід має бути перетворений на нові військові доктрини та систему підготовки; потужний defense-tech сектор — на промислову політику та експортну спроможність; зріле громадянське суспільство — на частину системи державної стійкості, а високу повагу до українських військових у світі — на реальні безпекові союзи та політичний вплив.

Автор підкреслює, що для досягнення цих цілей потрібні люди, і вони є. Ретельний пошук, осмислений добір та дбайливе збереження таких людей забезпечать державі те, чого їй бракувало, — тяглість і системність. Він закликає не розкидатися сильними людьми, на якій би посаді вони не перебували, і наголошує, що суперечності між ними — це не проблема, а шанс. Політика, за його словами, є мистецтвом компромісів, побудованим на підпорядкуванні дрібних суперечок великій меті — збереженню України.

На завершення автор зазначає, що влада має всі важелі, щоб система працювала на спільний результат, аби панічні настрої не стали визначальним елементом державної політики, а консерватизм не перетворився на шлагбаум для нових ідей. Поєднання досвіду та ініціативи, на його думку, перетворить потенціал країни на реальну спроможність держави.