Українське суспільство дедалі більше віддаляється від тих, хто безпосередньо захищає країну на фронті, і ця прірва стає серйозною загрозою для національної єдності та перемоги у війні. Військові, які після кількох років на передовій повертаються в тил у відпустку чи у службових справах, опиняються в іншому світі — де панують зовсім інші правила, а війна сприймається як щось далеке. За фасадом вдячних білбордів та мільйонних зборів на дрони ховається глибоке нерозуміння й відстороненість.

Автор колонки, який провів на сході України останні кілька років, наголошує, що на фронті все працює за жорсткими, але прозорими правилами, де ціна помилки — людське життя. Проте варто перетнути невидиму межу й опинитися в тилу, як одразу відчувається стіна відчуження. Міста, для яких фронт десь далеко, заповнені кав'ярнями та людьми, що поспішають у своїх буденних справах. Саме за це, зауважує він, військові й пішли воювати — за можливість мирного життя, але за цим фасадом прихована глибока суспільна прірва.

Окрему увагу приділено термінології, якої бракує українському суспільству. Автор проводить паралелі з англійськими поняттями: «draft dodgers» — ухилянти, які підробляють документи чи ховаються; «AWOL» — самовільна відсутність без наміру дезертирувати назавжди, що відповідає українському СЗЧ; та «conchies» — свідомі відмовники за релігійними чи моральними переконаннями. В Україні всі ці категорії злилися в одне слово «ухилянт», що не дозволяє розрізняти справжні мотиви та обставини. Британський досвід Другої світової війни показує, що там існували спеціальні трибунали, які розглядали заяви відмовників і пропонували альтернативну службу — наприклад, роботу пожежниками чи рятувальниками під час бомбардувань Лондона. Це дозволяло суспільству бачити, що відмова від зброї не означає відмови від ризику й відповідальності.

Ще більше занепокоєння викликають паралелі з війною у В'єтнамі та так званим «в'єтнамським синдромом» у США. Десятки тисяч молодих американців тікали до Канади й Швеції, спалювали повістки, вступали до університетів заради відстрочки. Суспільство розкололося навпіл: одні вважали їх зрадниками, інші — героями опору. Розкол був настільки глибоким, що лише у 1977 році президент Джиммі Картер видав амністію для ухилянтів, бо суспільство самостійно так і не примирилося. Водночас американське суспільство відштовхувало не лише ухилянтів, а й ветеранів — через глибоке неприйняття самої війни. Повертаючись додому, солдати стикалися з агресивними протестами, звинуваченнями та повним ігноруванням їхніх травм.

В Україні, на відміну від В'єтнаму, війна є екзистенційною — загарбник вторгся на нашу землю з метою знищити нас як націю. Проте, за словами автора, повага до військових часто залишається лише на словах, у соціальних мережах, і миттєво руйнується при зіткненні з реальністю. Ізоляція українських ветеранів ризикує вирости не з ворожості, а з інституційної неспроможності та цивільного страху перед важким досвідом війни. Це різні хвороби, але результат може виявитися однаково руйнівним.

Суспільство поки що не готове до масової демобілізації та повернення військових. Якщо не створити дієвих механізмів соціальної адаптації, розуміння та підтримки, Україна ризикує повторити чужу соціальну катастрофу, маючи власні ще складніші вихідні умови. Автор наголошує, що без чесного діалогу та процедур, які б розрізняли різні форми участі й відмови, прірва між фронтом і тилом лише поглиблюватиметься, що напряму впливає на спроможність країни вистояти та перемогти.