Українські Сили оборони перетворюють російські тили на суцільну гарячу точку. Системні точкові удари по нафтопереробних заводах, підприємствах військово-промислового комплексу, складах маркетплейсу Wildberries і танкерах «тіньового флоту» поступово перетворюють Росію на країну-бензоколонку без бензину, а Крим — з півострова на острів. Президент Володимир Зеленський у липні 2026 року анонсував «40-денний план далекобійних санкцій» Служби безпеки України, а згодом підписав указ про створення командування далекобійного впливу у складі Збройних сил.

«Небо визначить результат цієї війни», — заявив Зеленський на початку липня. Цього літа стало остаточно зрозуміло, що удари по глибоких тилах противника — гра, в яку можна грати вдвох. Українці роблять ставку на так звану тактику «тисячі порізів», коли від тіла противника шматок за шматком протягом тривалого часу відрізають невеликі фрагменти. Такий підхід має не лише вплинути на стан економіки, інфраструктуру та логістику, а й деморалізувати цивільне населення Росії.

Командувач Сил безпекових систем Роберт Бровді на прізвисько «Мадяр» щоденно доповідає в соцмережах: «У болотах та у нашому Криму ведеться планомірна, математично прорахована і безтермінова операція під гаслом „Двір більше не контролює ситуацію“, аж до „Москва ляже“… Ну та й працюймо, Джентльмени!».

Ця тактика викликає історичні паралелі зі стратегічними бомбардуваннями часів Другої світової. На початку 1940-х років сер Артур Гарріс, головнокомандувач Бомбардувального командування Королівських військово-повітряних сил Великої Британії, намагався зламати дух нацистської Німеччини через масовані нічні нальоти. Тоді бомбардування переважно були «по площах», що призводило до сотень тисяч жертв серед цивільного населення. Гарріс, якого німці ненавиділи більше за Черчилля, а побратими називали «щасливим нелюдом», казав: «Ми знищимо всю Німеччину — одне місто за іншим».

Однак є принципова відмінність. Якщо в 1940-х роках літаки мали обмежені можливості для точкових ударів — лише кожен п'ятий бомбардувальник влучав у зазначену ціль, — то сучасні українські системи дозволяють завдавати високоточних ударів. Це ставить питання про етичну межу: чи виправдане ураження військово-промислових об'єктів, якщо вони розташовані в густонаселених районах? Гаазькі конвенції 1907 року забороняли бомбардування незахищених міст, але реальність війни часто робить ці норми недієздатними.

Вже після початку масованих нічних нальотів з'ясувалося, що авіабомби лише одного з п'яти англійських бомбардувальників влучали в зазначену ціль; всі інші мали значне відхилення. «Всі конвенції швидко втратять чинність під час війни», — передбачав ще в 1932 році Стенлі Болдвін, лідер Консервативної партії Великої Британії, який на той момент уже двічі обіймав посаду прем'єр-міністра.

Українські військові та політичні лідери підкреслюють, що їхня стратегія — це повернення війни туди, звідки вона прийшла. «Бомбер» Гарріс свого часу казав: «Вони посіяли вітер і тепер пожнуть бурю». Сьогодні ця буря накриває не тільки військові об'єкти, а й економічну інфраструктуру агресора. Питання, чи здатна така тактика зламати волю противника до спротиву і змусити його капітулювати, залишається відкритим.