Під час щорічної Генеральної асамблеї ООН у Нью-Йорку дедалі частіше лунає те, про що ще кілька років тому багато хто волів не говорити вголос: світ готується до великої війни. Про це свідчать численні зустрічі з представниками оборонної промисловості, військовими, чиновниками та виробниками зброї, які ухвалюють цілком практичні рішення про те, до чого готуватися далі.
Символічним тлом для цих розмов залишається бронзова скульптура «Ненасильство» перед будівлею ООН — величезний револьвер із зав'язаним у вузол стволом. Її історія тісно пов'язана з трагічними подіями: у 1980 році Джон Леннон був застрелений біля готелю «Дакота», після чого Йоко Оно попросила шведського художника Карла Рейтерсверда створити роботу, яка б передала ідею миру. Так з'явився револьвер, який сьогодні стоїть у понад тридцяти місцях світу, включно з Лозанною, Кейптауном, Белфастом, Пекіном і Бейрутом. Один із перших екземплярів придбав Люксембург і подарував ООН.
За задумом художника, зброя залишається зброєю, але постріл із неї стає неможливим. Саме цей принцип десятиліттями працював у міжнародних відносинах: держави не відмовлялися від армій, але домовлялися про правила, які мали не допустити катастрофи. З'явилися атомні бомби, ракети та значно страшніші за револьвер системи, проте довкола можливості їх застосувати десятиліттями зав'язували вузли — міжнародне право, кордони, договори, союзи, взаємні зобов'язання, дипломатія, економічні зв'язки і страх наслідків.
Однак останнім часом ці вузли почали один за одним розв'язувати. Корея, В'єтнам, війни на Близькому Сході, радянська війна в Афганістані, Перська затока, Югославія, Чечня, Афганістан, Ірак, Грузія, Сирія і тепер Україна — кожен із цих конфліктів ставав кроком до розхитування системи стримувань. Найбільші держави десятиліттями розуміли ціну прямого зіткнення і намагалися не доводити його до точки, після якої вже неможливо зупинитися. Тепер ця логіка дедалі частіше ставиться під сумнів.
Спостереження за засіданнями ООН дають підстави говорити про те, що світ поступово ділиться на тих, хто продовжує зав'язувати вузли, і тих, хто вважає, що їх уже час розв'язувати. Цей поділ не обов'язково збігається зі звичним поділом на хороших і поганих. Хтось розв'язує вузол, бо хоче стріляти, хтось тому, що більше не вірить у старі правила, а хтось тому, що бачить навпроти людину, яка свій вузол давно зняла.
Але вузол має сенс лише доти, доки він є на обох стволах. Якщо ж хтось навпроти спокійно розв'язує свій, а ти з принципу затягуєш власний ще міцніше, у певний момент це вже не бажання уникнути війни, а небезпечна форма самозаспокоєння. Кількість тих, хто розв'язує вузли, зростає, і тих, хто продовжує терпляче зав'язувати їх знову, уже може бути недостатньо, щоб утримувати колишню рівновагу.
Якщо інша сторона більше не вважає вузол обмеженням, вибір стає іншим. Або правила знову починають працювати, або світ остаточно переходить до логіки, де зброя використовується без жодних стримувань. Скульптура перед ООН у цьому контексті виглядає не лише як пам'ятник минулому, а як нагадування про те, що мир тримається не на відмові від зброї, а на спільній згоді не стріляти.
5
