Переговори з Володимиром Путіним можуть стосуватися лише тимчасової паузи у війні, а не встановлення сталого миру. Такий висновок випливає з аналізу, опублікованого в українському виданні, де російсько-українська війна розглядається крізь призму російської культури та політичної логіки Кремля. Автор наголошує, що після 2022 року дискусія про російську культуру вийшла за межі академічних кіл і стала частиною ширшого питання: як зрозуміти культуру країни-агресора, не виправдовуючи її і не вдаючись до простого відторгнення.
У цій дискусії легко опинитися між двома крайнощами. Перша — захист «великої російської культури» як автономного світу, який нібито не має стосунку до політики. Показовою тут є формула Адама Міхніка, озвучена в розмові із Сергієм Жаданом на фестивалі Бруно Шульца в Дрогобичі: за злочини Путіна не відповідає Чехов. Для європейської свідомості, сформованої юридичним індивідуалізмом, така позиція зрозуміла, адже письменник XIX століття не може бути юридично відповідальним за злочини політика XXI століття. Але юридична відповідальність і відповідальність культурна — не те саме.
Інша крайність — спроба механічно «скасувати» російську культуру, вилучивши її з публічного простору. Така реакція зрозуміла як форма психологічного самозахисту суспільства, яке переживає агресію, але як довгострокова інтелектуальна стратегія вона недостатня. Книжка, прибрана з полиці, не зникає з історичної пам'яті, а текст, якого ми більше не читаємо, не перестає впливати на світ. До того ж на Заході тотальне табу часто читається як емоційний радикалізм і повертає співрозмовників до зручного міфу про «світлу Росію, яку захопив диктатор».
Тому автор пропонує перейти від Cancel до Rethinking — від скасування до переосмислення. Це не означає повернення російським класикам старих п'єдесталів. Навпаки, це означає змінити саму оптику читання: не запитувати лише, чи величний це письменник, а питати, кого він бачить суб'єктом історії, хто отримує право говорити, хто залишається декорацією, як описується інший — українець, поляк, єврей, кавказець. Які імперські уявлення про світ стають у тексті настільки звичними, що перестають бути помітними.
Це не нова мода, а українська традиція. Шістдесятництво вже давало такий урок: коли Іван Світличний перекладав європейських авторів, а Іван Дзюба писав «Інтернаціоналізм чи русифікація?», вони протистояли асиміляції не самоізоляцією від складного світу, а виходом у європейський простір і прямим розбором імперської матриці. Україна має не просити Європу перестати читати Достоєвського чи Пушкіна, а запропонувати прочитати їх разом з Україною — після 2022 року. У цьому сенсі російська культура може стати не недоторканним каноном і не об'єктом простого скасування, а матеріалом для критичного дослідження тієї цивілізаційної матриці, частиною якої стала сучасна російська агресія.
Достоєвський для такого читання — матеріал особливо багатий, бо він двоїстий. Романіст, якого Бахтін назвав творцем поліфонічного роману, дав голос навіть тим, чиї ідеї його самого лякали. Публіцист із «Щоденника письменника» — інша справа: там імперська й шовіністична думка звучить без тієї поліфонії, яку Бахтін вважав головною особливістю його художнього світу. Читати Достоєвського після 2022 року означає тримати в голові обох.
Саме тут може допомогти Михайло Бахтін. Аналізуючи поетику Достоєвського, він запропонував поняття «людини-ідеї» — героя, для якого ідея перестає бути лише переконанням. Звичайна людина може мати ідеологічні переконання і використовувати їх для пояснення світу. У «людини-ідеї» відбувається зворотний процес: не людина володіє ідеєю — ідея починає володіти людиною. Вона визначає її спосіб бачити минуле і майбутнє, добро і зло, друзів і ворогів. Реальність стає прийнятною лише настільки, наскільки відповідає ідеї.
На думку автора, поняття «людини-ідеї» може бути продуктивним для розуміння того, що відбувається в голові Путіна. Звичайно, літературний персонаж не є політичним діагнозом, і автор користується цією категорією вільно: у самого Бахтіна ідея живе діалогічно, між свідомостями, а тут ідеться про випадок, коли діалог зупинено і ідея замикається в монолог. Але бахтінська категорія дозволяє побачити те, що часто губиться в раціоналістичному аналізі кремлівської політики.
Путінська політика дедалі менше нагадує діяльність прагматика, який просто максимізує вигоди держави, як він їх бачить. Її дедалі більше визначає ідея — особлива версія «історичної Росії», повернення втраченого імперського простору, заперечення окремої української суб'єктності, відновлення особливого статусу Росії у світі. І тут виникає принципова проблема для західної політичної раціональності. Якщо політик прагне економічної вигоди, з ним можна торгуватися. Якщо він прагне безпеки, можна запропонувати гарантії. Якщо він прагне території, можна обговорювати територіальні питання. Але що робити, якщо територія є лише матеріальним проявом історичної ідеї, а поступка іншого сприймається не як компроміс, а як підтвердження його права визначати чужу історію?
Тоді питання змінюється: чи може існувати компроміс із противником, який не визнає твого права бути самостійним суб'єктом? Відповідь на це питання, на думку автора, визначає, чи будуть переговори з Кремлем справді про мир, чи лише про чергову паузу у війні.
5
