Гол Андрія Шевченка у ворота збірної Росії 9 жовтня 1999 року на стадіоні «Лужники» у Москві не лише приніс Україні нічию 1:1 у відбірковому матчі до Євро-2000, а й позбавив росіян путівки на чемпіонат. Цей епізод, за архівними матеріалами, став одним із найболючіших ударів по самолюбству Росії кінця 90-х і, як зазначають дослідники, мав довготривалі політичні наслідки.
Після матчу до роздягальні української збірної завітав Володимир Путін — на той час нещодавно призначений голова уряду РФ, якого Борис Єльцин уже оголосив своїм наступником. Він потиснув руки футболістам, а перед виходом обернувся до 23-річного Шевченка із запитанням: «Це ти нам забив?». Почувши ствердну відповідь, Путін сказав: «Добре, я тебе запам'ятаю». Ця фраза, сказана за два дні після його 47-річчя, тоді виглядала як жарт, але згодом набула іншого звучання.
Для російської команди та вболівальників той вечір став справжньою трагедією. Екстренер збірної Росії Олег Романцев згодом описував свій стан так: «Коли це сталося, я ніби знепритомнів, був як робот. Прийшов до тями в кімнатці, мені там коньяк дали. Хотілося застрелитися чи з вікна кинутися. Не дай боже комусь це пережити». Гол Шевченка у ворота Філімонова, воротаря на прізвисько «Філя», поставив хрест на мріях росіян про Євро-2000.
Роками російські футболісти, фанати та спостерігачі згадували 9 жовтня 1999 року як найгірший день у своєму житті, як трагедію ледь не національного масштабу. У цьому вбачалася зловтішна історична іронія: Росію принизив спортсмен нової, незалежної України з прізвищем пророка, який колись заповів: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями».
Попереду на росіян чекали нові прояви неприйнятної для них української інакшості. У 2003 році Андрій Шевченко, вже як нападник «Мілана», святкував перемогу в Лізі чемпіонів, піднявши над собою синьо-жовтий прапор. А коментатори в РФ продовжували з маніакальною впертістю називати його «наш хлопєц». Того ж року Леонід Кучма дописав книгу «Україна — не Росія» і майже одразу отримав територіальний конфлікт навколо Тузли, в якому врешті не програв.
Далі, за архівними свідченнями, психіка «колективного Путіна» зазнавала все більш нищівних ударів: під час Помаранчевої революції та Революції гідності, після маршу фанатів «Металіста» та «Шахтаря» в Харкові, коли гучно пролунало вікопомне «Путін — х*ло!».
Занурившись в архіви російських ЗМІ, «Українська правда» розбиралася, чому в РФ настільки болісно сприйняли результат того матчу і чому так багато поставили на перемогу в одній грі. Контекст 90-х років був складним: посеред злиднів, в яких однаково бідували і українці, і росіяни, спорт був чи не єдиною втіхою для мас — цариною, де можна якщо не завоювати всесвітнє визнання, то бодай віднайти національну самоповагу.
Росія тоді ще мала шанси довести свою силу цивілізованими методами, зокрема за допомогою футбольних бутсів. Але вже за рік в інтерв'ю Ларрі Кінгу Путін показав своє справжнє обличчя: на питання про підводний човен «Курськ» він з усмішкою психопата Джокера пожартував: «Він потонув».
Нереальний за всіма параметрами гол Шевченка став тим ляпасом, який у РФ не могли забути й без персональної обіцянки Путіна. У 2025 році, в розпал розв'язаної імперцями війни, Путін скаже: «Там, де ступає нога російського солдата, все наше». Але тоді, в 90-их, РФ ще мала шанси довести свою силу цивілізованими методами. Історія не знає, куди б повернула, якби не горезвісні «ніжки Буша» разом із ковбойським іменним взуттям, що його Єльцин отримав у Кемп-Девіді. Але видається, все це ніби підштовхнуло громадян РФ до дивного геополітичного фетишу, пов'язаного з ногою російського солдата.
У 1993 році, через рік після прийому Єльцина в США, у книзі «Останній кидок на Південь» Володимир Жириновський озвучив ексцентричну як на той час мрію: втомлений піхотинець із триколором омиває свої брудні чоботи в Індійському океані. І коли Путін прийде до влади, коли чітко вловить настрої глибинного народу, цього вже буде замало.
Теракти, перша «чеченська війна», збройні протистояння в Придністров'ї, Нагірному Карабасі, Грузії, розстріл у Москві парламенту з танків у 1993 році — усі ці події дев'яностих відвертали від України увагу Кремля. Але росіяни аж ніяк не збиралися позбутися звичок «старшого брата». Поки Єльцин, не шкодуючи власної печінки, доводив Заходу, що він — свій у дошку, президент України Леонід Кравчук бив на сполох: у важливих для всіх питаннях Москва діє за спиною Києва.
5
